Автор цієї статті О. В. Петренко - кандидат фізико-математичних наук, фахівець в області фізики твердого тіла, лауреат диплому 1 ступеню конкурсу молодих вчених МДУ. Його перу належать більш як 40 наукових праць із фізики. І все ж ці стаття, як і книга "Впевнення Фоми”, не є аналізом релігії за допомогою фізики. Навпаки, стаття є спробою осмислення віруючою людиною останніх наукових даних, які яскраво свідчать про Творця.
Для звичайного наукового працівника, котрий давно перестав розмірковувати над вічними питаннями, нові результати, які з'явилися останніми 15-20 роками, стали повною несподіванкою. До того ж ця несподіванка для багатьох виявилась неприємною.
Нова ситуація в науці ставить людину перед моральним вибором. Або прийняти докази здорового глузду з наслідком - жити по Божим заповідям і виконувати Його благу волю. Або зробити вигляд, що нічого не сталося і чекати якихось додаткових уточнень, які, можливо, повернуть втрачену опору з-під ніг. Але насправді реалізується щось, що не піддається раціональному поясненню.
Сьогодні у найвищих наукових колах вважають, що традиційний науковий метод вичерпав себе, і щоб просунутися вперед у пізнанні природи, необхідно притягнути інші "канали” для отримання інформації, поняття про які запозичаються зі східної окультної містики. Складається вельми багатозначна ситуація. Наука, яка ввійшла у зрілий вік, накопичила раціональним методом пізнання масив системних, фундаментальних знань про природу. Довга, чесна і копітка робота багатьох поколінь учених нарешті стала приносити добрі плоди.
Але ж ось коли з-під нав'язаної науці ззовні ролі противниці відновлюється справжнє її обличчя вірної доньки і найближчої помічниці віри, (в багатьох умах - Ред.) проходить свідома відмова від раціональної логіки. Останню заміняють теософією з її замуленою ірраціональністю та хворобливими фантазіями, що не мають під собою жодних реальних основ.
Кілька слів тут доречно сказати про руйнівну роль т. зв. брюсельської наукової школи, очолюваної І. Пригожиним. Її головна теза носить відверто богоборський характер: "хаос є причиною упорядковування, він несе у собі якості організуючого начала”. Іншими словами, "хаос творить порядок” сам, без сторонньої допомоги. Цей світоглядний постулат стоїть на помилковій інтерпретації деяких фізичних експериментів, оманливість яких нещодавно було показано творчою групою під керівництвом доктора фізико-математичних наук С. І. Яковленка.
Справді, "на суд прийшов (Господь) у світ цей, щоб незрячі уздріли, а зрячі стали сліпими”(Ін. 9, 39).
Чудесне "народження” всесвіту і його дивовижна природа.
Уявлення про матерію, як про нерухому твердь піддалося у XX віці рішучому переглядові. Атоми з яких складаються всі тіла, розташовані на величезних відстанях, порівняно з їхніми власними розмірами. В свою чергу і вони самі складаються практично з порожнього простору. Атомне ядро займає одну трильйонну частину всього атомного об'єму. Решта простору атома зайнято електронною хмаркою, про носіїв якої можна сказати, що вони займають якийсь об'єм суто умовно. Таким чином, матерія є швидше крихітними острівцями субстанції в океані пустоти, аніж тверда речовина, яку ми сприймаємо органами наших відчуттів. Та й природа цих острівців - елементарних частинок - виходить за рамки побутового здорового глузду. За сучасними уявленнями їх варто розглядати в якості ефемерних згустків енергії, які дивовижним чином одночасно складають в собі корпускулярні і хвильові якості. З точки зору сучасної фізики статусом реальності володіє лише деяка сукупність частинок, яка розглядається як енергетичне середовище, жодна частина якого не володіє повною незалежністю від решти. Отож, всесвіт не можна собі уявляти, як таку, що складається з якихось первинних "цеглинок”, які можуть існувати окремо і незалежно один від одного. Світ задуманий і створений як єдиний велетенський килим, кожна з ворсинок якого не існує окремо від цілого, але набуває змісту лишень будучи вплетеною у його тканину в рамках всеобіймаючого буття.
Надзвичайна природа
Саме поняття хвилі чи коливання має у фізиці абстрактний характер. Це лише "рух матерії" - "рябизна на воді". Навіть при температурі абсолютного нуля атоми в тілах не припиняють свого коливального руху. Тепер набагато зрозуміліші слова зі Священного Писання, що Бог створив усе з нічого. Але відповідно до сучасних наукових уявлень, космос розпочав своє існування з абсолютної порожнини.
Всесвіт не існував вічно, але мав початок у часі. Сам час, як і простір, з'явилися одночасно з первинною матерією, тому що він є невіддільний від неї. Процес "народження" світу описується науковою теорією "Великого вибуху". Варто зізнатися, що цей термін є надзвичайно невдалим. Слово "вибух” невірно передає зміст явища, оскільки процес збільшення об'єму Всесвіту неможливо уявити, як наслідок якогось вибуху. Розширення світу відбувається разюче рівномірно і, при першому наближенні, пропорційно відстані між двома типовими скупченнями галактик. Таким чином, чим далі галактики знаходяться одна від одної, тим вищою є швидкість їхнього взаємовіддалення. Це, справді, занадто дивна властивість для звичайного вибуху.
Речовина і випромінювання, у Всесвіті в великому масштабі розподілені надзвичайно однорідно у всіх напрямках. Але вибух не може призвести до рівномірного розподілу речовини по об'єму. Більше того, сила, що діє на уламки речовини при звичайному вибухові, викликана різницею тисків. Однак Всесвіт - це все, що існує в матеріальному світі. Поза її межами немає нічого - жодної матерії, простору, часу, тобто немає тієї "порожнини", у якій можна було б розширюватися. Тому саме поняття різниці тисків недоречно вживати у цьому випадку. Кращому розумінню проблеми допоможе аналогія повітряної кулі, що роздувається рівномірно, на поверхні якої нанесені точки, що зображують галактики. Коли куля роздувається - її оболонка розтягується, і відстані між точками збільшуються. При цьому самі точки на поверхні залишаються без руху. Таким чином, самий простір між галактиками, розтягуючись, розсовує їх. Однак, розширення Всесвіту зовсім не впливає на окремі тіла. Точнісінько так, як у хмарі газу, що розлітається, окремі молекули не розширюються.
Світотворення мало цілком визначену, із неймовірною точністю розраховану силу...
У древні часи тлумачі біблійного тексту уподібнювали сувій П'ятикнижжя Мойсея до Всесвіту. Розгортання сувою подібно розширенню Всесвіту, а згортання – його стискуванню. Відповідно до одного з древніх тлумачень Біблії, ім'я Бога "Всемогутній" (по-давньоєврейському "Ша-дай") пояснюється так: "Той, Хто сказав "Досить"". Це тлумачення супроводжується переданням, відповідно до якого Всесвіт, будучи створеним, став розширюватись з величезною швидкістю, і тоді Бог сказав йому: "дай" - "досить".
Бог Отець створив усю світобудову Словом. Саме створив, тому що Всесвіт - плід творчої дії. Надзвичайна гармонія, красота, добірність світу викликають у людини побожний трепіт перед величчю Божою. Бог - чудовий Художник і найбільший Поет, що написав дивну поему, викликавши з небуття в буття весь цей великий світ. Поетику утворення світу добре відчували й усвідомлювали святі Отці епохи Вселенських соборів, що відобразили це розуміння в словах Символу Православної Віри. Його перші рядки грецькою мовою в буквальному перекладі так і звучать: "Вірую в єдиного Бога Отця-Вседержителя, Поета неба і землі...".
Корпускулярно-хвильовий дуалізм елементарних часток призводить до поетичної аналогії нашого світу - до уявлення його у вигляді гігантської "звукової хвилі" від струн "чарівного" музичного інструмента.
Цей інструмент знаходиться в руках невидимого та всемогутнього Творця, що торкається струн і підтримує "звук", тим самим зберігаючи нинішні небеса і землю, що утримуються Словом (2 Петр. 3:7). Якщо на мить зупиниться вібрація - "вщухнуть хвилі", то, можливо, і "згорнуться небеса". З цього живлющого Джерела ллються "звуки", приводячи все з небуття до буття. Досконалість конструкції людського організму.
Так, дійсно, людина завжди із здивуванням зупинялася перед досконалістю та гармонією світу що її оточує. Але і сама будова людського організму воістину гідна не меншого подиву. Вона перевершує за своєю складністю все інше разом взяте. Розглянемо, наприклад, кількість інформації, що може містити людський мозок. Вона оцінюється числом між 10 в 10 степені і 10 в 15 степені біт. При цьому нижня цифра припускає, що 1 біт інформації в середньому міститься в кожній із 1010 "комірчинок" людської пам'яті. Швидкість обрахування людського мозку оцінюється розміром від 10 до 1000 гігафлопів. Мінімальна швидкість у 10 гігафлопів визначається лише тієї швидкістю, із якою око обробляє інформацію перед тим, як послати її в мозок без обліку всієї іншої різноманітної діяльності людського інтелекту. Для порівняння, один із самих потужних комп'ютерів на сьогоднішній день, як Cray-2, має швидкість усього лише 1 гігафлоп, та об'єм пам'яті в 2*10 в 10 степені біт, що від 10 до 1000 разів менше, ніж у людини.
Однак людський мозок швидше за все свідомо обмежений Творцем у своїх можливостях. Тому кращою ілюстрацією можуть служити "простіші речі", наприклад, ланцюжки дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), що містяться в кожній клітині людського організму. Ці ланцюжки ДНК несуть у собі інформацію про всі частини людського тіла - від кінчиків пальців до коренів волосся. Причому спроможність ДНК берегти інформацію настільки ефективна, що всі дані, необхідні для опису всіх видів організмів, що коли-небудь, існували на нашій планеті, можуть розміститися в чайній ложці, і ще залишиться місце для утримання всіх книг, що будь-коли написані. Свідчення фундаментальної науки
Що ж говорить сучасна фундаментальна наука про створення світу? Щоб спробувати по-справжньому оцінити її внесок, варто перейти від частковостей, що досліджуються тією чи іншою дисципліною, до деяких загальних категорій, що лежать в основі кожної області знань. Аналогією, хоча і недосконалою, може слугувати гіпотетичне дерево, кожна гілка якого символізує ту чи іншу галузь людського пізнання. Загальним стовбуром, від якого в різні боки розходяться ці "гілки", є фундаментальні фізичні закони. Дійсно, є всього чотири основні фізичні взаємодії. З них безпосередньо випливають усі ті часткові закони, за допомогою яких управляється вся нежива матерія. Фундаментальними взаємодіями обумовлені і структурні властивості речовини - від будови атомів до галактик. Але й самі ці взаємодії "виросли" не на пустому місці. Ведуться вдалі спроби побудувати загальну теорію поля, що покликана об'єднати усі взаємодії в одне ціле. При цьому дедалі чіткіше проступає засада, що знаходиться в підґрунті всієї світобудови. Це естетичний принцип симетрії. Сьогодні вченим, що працюють в авангарді теоретичної фізики, стає цілком очевидно, що світ побудований за законами краси.
Саме ідея краси, що на математичній мові виражається законами симетрії, "напуває" усе дерево.
Підставою такому твердженню може слугувати той факт, що усі фізичні взаємодії, як тепер це стало очевидно, за своєю суттю є прояв і навіть засіб для підтримки в природі набору визначених схованих симетрії, що їй притаманні. Під останніми у фізиці розуміється незмінність її законів щодо каліброваного перетворення. Пошуки таких симетрій лежать в основі наукової стратегії, покликаної привести до глибшого розуміння суті речей. Передбачається, що в перші миті існування Всесвітом при енергіях порядку 10 в 15 степені ГЕВ усі фізичні взаємодії являли собою прояви єдиної фундаментальної взаємодії, єдину константу. Симетрія ж, що служила основою об'єднання цих взаємодій, була ідеально точною.
Принцип краси вбачається й у математичних формулюваннях законів природи. Володіючи практично абсолютною точністю, вони несуть у собі сувору лаконічність і добірність. Візьміть до рук будь-який довідник з фізики і Ви в цьому одразу переконаєтеся - основні закони записані просто, ніде немає довгих, складних і незграбних формул. Останні зустрічаються хіба що в наближених, комп'ютерних розрахунках, дуже далеких від досконалості.
Так, у формулюванні закону всесвітнього тяжіння, Ісака Ньютона турбувала головним чином функціональна й алгебраїчна його простота. Йоганн Кеплер, керуючись прагненням до лаконічності, домігся більшої точності в описі руху планет і більшої простоти обчислень, ввівши еліптичні орбіти і т.д.
В історії науки дуже часто буває так, що істотно різні теорії, покликані описати нові явища, однаковою мірою підтверджуються експериментально. У такому випадку кращими виявляються ті концепції, що є найпростішими. Таким чином, принцип простоти являє собою специфічну вимогу до побудови наукової теорії. Багато відомих вчених вважали простоту гіпотез одним із найвирішальніших критеріїв їхньої коректності. У цьому знаходить своє вираження простота і гармонія самого світу.
У сучасну епоху ця простота природ мислиться як наявність у ній тенденції до обмеження розмаїтості. Як свідчать дані науки, за розходженням і складністю постійно виявляються ритми і повторення, симетрії й інваріанти. Вони знаходять своє вираження в "спроможності природи", використовуючи лише обмежений набір елементів, створювати все розмаїття матеріального світу. У них знаходить свою останню підставу сама можливість існування законів науки, зокрема, законів збереження. Саме покликання науки, начебто, й полягає в перебуванні за видимою складністю світу його невидимої простоти. За словами знаменитого натураліста Ж.-Л. Бюффона, "Верховна Істота, створюючи світ, побажала використовувати лише одну ідею, варіюючи нею відразу всіма можливими способами так, щоб людина змогла захоплюватися досконалістю виконання і простотою задуму."
Неможливо собі уявити, щоб все це реалізувалося випадково. Насправді у світі без Творця легше довільно реалізується хаотичне накопичення безформної матерії, аніж гармонійна благопристойність стрункого порядку, що зроблений у своїй повноті та єдності, на основах високого естетичного принципу. Без Розумного, Всемогутнього, Щедрого Творця-Упорядника та Промислителя про все суще здоровий людський розум відмовляється сприймати світ таким, яким він бачиться і неозброєним оком, і у світлі останніх наукових даних. Світ не тільки створений, але й утримується Словом Божим, тому відбиток Божественної краси невід'ємний від нього.
Особливим чином це стосується людини. Як квіти прикрашають будь-яку рослину, так і людство згідно Божественного задуму прикрашає все дерево світобудови. Між цими "кольорами" і всіма іншими частинами будови Всесвіту існує дуже чітка залежність, що знайшла в науці назву "антропогенного" принципу. Цей принцип говорить, що Всесвіт пристосований для існування життя і що як закони фізики, так і початкові параметри підібрані таким чином, щоб гарантувати її появу.
Сучасна фізика свідчить: навколишній світ дуже "чутливий" до чисельних значень універсальних світових констант, оскільки всі основні особливості реального світу (розміри ядер, атоми, планет, зірок і т.і.) в остаточному підсумку визначаються розмірами фундаментальних констант. Саме існування світу обумовлено виконанням дуже жорстких співвідношень між ними. Незначні, із людської точки зору, відхилення від складної і неймовірно точної числової співрозмірності, значень світових констант привели б до фатальних наслідків для існуючого Всесвітом. Її природа була б така, що в ній неможлива було б існування життя. Принцип жертовної любові
Отже, живий і неживий природний світ побудовані за принципами краси і досконалості. Але у взаємовідносинах різних частин світобудови вгадується ще один фундаментальний початок - принцип жертовної любові. Саме створення світу з'явилося щедрим, безкорисливим даром, у деякому розумінні навіть жертвою з боку Творця, тому що "Він не вимагає служіння рук людських, як ніби, в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім життя, і дихання і все". (Діян. 17:25). Тому і сама світобудова несе на собі печатку цієї жертовності. Весь неорганічний світ, виснажуючи свою родючість, неначе жертвує собою заради можливості існування світу рослинного. Рослинний світ, у свою чергу, жертвує собою заради світу тваринного, перепадаючи йому в їжу. Все це загалом жертовно служить людині, як любляча мати, що має в утробі і жертвує всіма своїми силами заради своєї дитини.
Найбільшу жертву на Голгофі приніс Сам Бог, щоб спасти людину для життя вічного.
Заради чого ж існує людина? Чи може вона жити тільки для себе, заради свого задоволення, невтримно та жадібно споживаючи природні ресурси?
"Віддайте ваші тіла на жертву живу, приємну, Богові, як розумну службу вашу" (Рим. 12:1), відповідає на це запитання Священне Писання. Коло замкнулося. У такий спосіб весь світ тримається на принципах жертовного служіння і любові. Тому допоки люди прагнуть виконувати Заповіді любові до Бога і до свого ближнього, виправдано їхнє існування, і людське життя має свою велику мету та зміст. кандидат фізико-математичних наук О. В. Петренко g-vik.narod.ru
