Проповідь на 4-у нед.Великого посту.
| ірую, Господи! Допоможи моєму невірству” (Мк. 9, 24).Сьогодні, у четверту неділю Великого посту, ми з вами, дорогі браття і сестри, чули розповідь євангеліста Марка про те, як батько привів до Ісуса свого хворого сина, яким опанував злий дух, і цього духа не могли вигнати навіть апостоли. І тільки Господь Ісус Христос зціляє хворого юнака, говорячи що для того, щоб боротися із злими духами потрібні такі засоби як піст та молитва. Ми на даний час переживаємо час посту і тому повинні посилено молитися. Свята Церква, пропонуючи нашій увазі у час посту цю євангельську розповідь, хоче щоб ми мали тверду і непохитну віру, бо коли ми будемо перебувати у молитві та пості, то нам не зашкодять ніякі злі сили, бо з нами буде Бог. Бог обіцяє нам щасливу вічність і вчить, як можемо її осягнути. А ми, на жаль, як губка, всмоктуємо все, що робить нас духовними каліками – німими та сліпими. "І де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє” (Мк. 9, 18). Хіба це не є образ нашої душі, що наповнена смертю гріхів, котрі відбирають наше власне життя? Чи це не про нашу слабкість, про невпорядковані пристрасті, що докучають і перемагають нас? Гріх завжди приносить тільки смерть. Наслідком гріха наших прародичів є те, що людина здатна грішити і їй дуже важко цього уникнути. Наша проблема в тому, що ми не бажаємо докладати й не докладаємо зусиль у боротьбі з гріхом, аби піднятися з нього. Не хочемо сказати Богові: "Вірю, допоможи моєму невірству!” (Мк. 9, 24). Покладаємося на свої сили, на наші здібності. Ставимо собі обмеження і кажемо: "Досить!”, а Господь кличе нас уперед. У нас виникає страх втратити безпеку, спокій, страх боротьби, болю, терпіння. Ми призвичаюємося до певного духовного стану і вважаємо, що більше нам нічого не потрібно. Ми не бачимо потреби навернення, бо нам видається, що ми "не є вже й такими грішними”. Святий Дух, що його ми отримали у святих Таїнствах Хрещення та Миропомазання, живе і діє в нас, але буває так, що ми замикаємо його в клітку нашого нутра. Не даємо йому можливості діяти в нас.Людина через впертість замикає своє серце, і воно стає кам'яним. Нашою проблемою є те, що своїй любові ми ставимо межі, визначаємо її за своїм розумінням. Подібно чинимо і з нашою вірою – "вправляємо” у свої рамки. Ми не дозволяємо собі бути "надто віруючими”, бо не хочемо виділятися, хочемо бути як усі. Важко виглядати немудрим ради Господа! Під тиском інших людей ми граємо таку роль, яка нам вигідна, залежно від обставин.У сьогоднішньому євангельському читанні святий євангелист Марко розповідає нам про глухонімого хлопця, з якого знущався злий дух, і як батько привів сина до Ісуса Христа. Учні не змогли допомогти. Ісус домагався від батька віри, а той просив, щоб Він допоміг побороти закоренілу перешкоду недовіри. Сатана неохоче залишив юнака – так потряс хлопцем, що люди вважали його мертвим. Ісус підняв його, і той встав.Ідімо й ми, дорогі брати і сестри, до Ісуса, як люди малої віри, Він підніме нас із наших, можливо, закоренілих падінь-провин, але каймося і будьмо людьми, повними довіри до Бога. Немає такого гріха, щоб Господь не міг його простити, хіба лише тоді, коли хтось не вірить і не просить Бога про прощення. Бог не стежить за тяжкістю наших провин, Він дивиться на нашу довіру й розкаяне серце. Приведімо нашу душу до Ісуса, щоб вона, глухоніма на Божі речі, частіше зустрічалася з Ним у святих тайнах Покаяння та Євхаристії. Він вилікує нас із нашого гріховного глухонімого стану, навіть із дуже тяжкого. Тому просимо тебе, о Господи, змилуйся над нашими гріхами-провинами, ми довіряємо Тобі, прости нам наші провини, вилікуй наші гріховні рани і, за молитвами преподобного Іоанна Ліствичника, який у своїй праці "Ліствиця” вказав нам шлях благочестя, даруй нам вічне блаженство. Свящ. Іван Голуб ірую, Господи! Допоможи моєму невірству” (Мк. 9, 24).Сьогодні, у четверту неділю Великого посту, ми з вами, дорогі браття і сестри, чули розповідь євангеліста Марка про те, як батько привів до Ісуса свого хворого сина, яким опанував злий дух, і цього духа не могли вигнати навіть апостоли. І тільки Господь Ісус Христос зціляє хворого юнака, говорячи що для того, щоб боротися із злими духами потрібні такі засоби як піст та молитва. Ми на даний час переживаємо час посту і тому повинні посилено молитися. Свята Церква, пропонуючи нашій увазі у час посту цю євангельську розповідь, хоче щоб ми мали тверду і непохитну віру, бо коли ми будемо перебувати у молитві та пості, то нам не зашкодять ніякі злі сили, бо з нами буде Бог. Бог обіцяє нам щасливу вічність і вчить, як можемо її осягнути. А ми, на жаль, як губка, всмоктуємо все, що робить нас духовними каліками – німими та сліпими. "І де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє” (Мк. 9, 18). Хіба це не є образ нашої душі, що наповнена смертю гріхів, котрі відбирають наше власне життя? Чи це не про нашу слабкість, про невпорядковані пристрасті, що докучають і перемагають нас? Гріх завжди приносить тільки смерть. Наслідком гріха наших прародичів є те, що людина здатна грішити і їй дуже важко цього уникнути. Наша проблема в тому, що ми не бажаємо докладати й не докладаємо зусиль у боротьбі з гріхом, аби піднятися з нього. Не хочемо сказати Богові: "Вірю, допоможи моєму невірству!” (Мк. 9, 24). Покладаємося на свої сили, на наші здібності. Ставимо собі обмеження і кажемо: "Досить!”, а Господь кличе нас уперед. У нас виникає страх втратити безпеку, спокій, страх боротьби, болю, терпіння. Ми призвичаюємося до певного духовного стану і вважаємо, що більше нам нічого не потрібно. Ми не бачимо потреби навернення, бо нам видається, що ми "не є вже й такими грішними”. Святий Дух, що його ми отримали у святих Таїнствах Хрещення та Миропомазання, живе і діє в нас, але буває так, що ми замикаємо його в клітку нашого нутра. Не даємо йому можливості діяти в нас.Людина через впертість замикає своє серце, і воно стає кам'яним. Нашою проблемою є те, що своїй любові ми ставимо межі, визначаємо її за своїм розумінням. Подібно чинимо і з нашою вірою – "вправляємо” у свої рамки. Ми не дозволяємо собі бути "надто віруючими”, бо не хочемо виділятися, хочемо бути як усі. Важко виглядати немудрим ради Господа! Під тиском інших людей ми граємо таку роль, яка нам вигідна, залежно від обставин.У сьогоднішньому євангельському читанні святий євангелист Марко розповідає нам про глухонімого хлопця, з якого знущався злий дух, і як батько привів сина до Ісуса Христа. Учні не змогли допомогти. Ісус домагався від батька віри, а той просив, щоб Він допоміг побороти закоренілу перешкоду недовіри. Сатана неохоче залишив юнака – так потряс хлопцем, що люди вважали його мертвим. Ісус підняв його, і той встав.Ідімо й ми, дорогі брати і сестри, до Ісуса, як люди малої віри, Він підніме нас із наших, можливо, закоренілих падінь-провин, але каймося і будьмо людьми, повними довіри до Бога. Немає такого гріха, щоб Господь не міг його простити, хіба лише тоді, коли хтось не вірить і не просить Бога про прощення. Бог не стежить за тяжкістю наших провин, Він дивиться на нашу довіру й розкаяне серце. Приведімо нашу душу до Ісуса, щоб вона, глухоніма на Божі речі, частіше зустрічалася з Ним у святих тайнах Покаяння та Євхаристії. Він вилікує нас із нашого гріховного глухонімого стану, навіть із дуже тяжкого. Тому просимо тебе, о Господи, змилуйся над нашими гріхами-провинами, ми довіряємо Тобі, прости нам наші провини, вилікуй наші гріховні рани і, за молитвами преподобного Іоанна Ліствичника, який у своїй праці "Ліствиця” вказав нам шлях благочестя, даруй нам вічне блаженство. Свящ. Іван Голуб
|
| Категорія: Мої статті | Додав: muxasjyk (02/04/2011)
|
| Переглядів: 999
| Рейтинг: 1.0/1 |
|
Меню сайту
Годиник
Рекомендуємо
 Наш Банер
|
