В ім’я Отця, Сина і Святого Духа! Господь дав нам прожити до кінця ще один рік нашого життя, і ми вступили в цей Новий Рік, проголошуючи нашу віру не тільки в Бога взагалі, але в те, що ми віримо в це Царство Боже, яке повинне прийти — спочатку непримітним чином у наші душі, а потім, через нас, і незвичайним, славним, переможним чином для всього світу. Перші слова молебню, який ми щойно співали, це слова:  "Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа”.

Ми в цей рік вступаємо з вірою, що він може належати Царству Господньому. Що це означає? Коли ми оглядаємося на минуле, молитви, які ми ось-ось читали, співали, слухали, говорять нам про покаяння й про подяку; про покаяння, тому що протягом минулих років і минулого року ми всі, кожний з нас, виявилися невартими імені людини, імені християнина, Божої любові і любові людської. І нам є в чому каятися, тому що ваше життя протягом цього року навряд чи завжди, навряд чи часто сприяло тому, щоб установилося Царство Боже, Царство радісної, нероздільної, найчистішої любові. Нам треба каятися, тому що із всіх людей ми, християни, покликані бути співробітниками Божими для того, щоб Його шляхи стали шляхами людськими.

Але є і за що дякувати. Бог продовжував, незважаючи на те, що ми часто невірні Йому, невірні собі, невірні іншим, Він продовжував зберігати нас, Він продовжив нам життя, Воно зміцнив наші сили, Він нагадував нам про Свою волю, Він направляв нас до спасіння. Є за що дякувати, тому що в малому і в великому Він був такий близький, так діяльно і так творчо близький до нас у цьому земному нашому житті. Але дякувати тою віддякою, якою співає Церква Христова, тією віддякою, яка відображена в страшній і чудесній Євхаристії, у Божественній літургії, завдяки якій ми можемо вже тепер почати жити таїною майбутнього сторіччя.

Тому що дякувати за все без залишку, дякувати без залишку за все своє життя, за горе як і за радість, за страждання, як і за полегшення, дякувати також за тих, хто нам дорогий, дякувати за все можна, лише якщо ми бачимо у всьому перемогу Господню. Святе Письмо нам каже, що прийде час, коли мученики стануть перед Господнім лицем і скажуть: Ти був правдивий, Господи, у всіх путях Твоїх…

Щоб дякувати тепер за страждання, щоб дякувати тепер за скорботу землі, треба вже її бачити прославленою, треба вже побачити перемогу Господню, інакше наша подяка буде кощунственною, і ми не дякуємо, ми неспроможні дякувати, тому що ми не живемо тим Царством, за яке молимося.

Що ж ми можемо зробити в наступному році для того, щоб це Царство засяяло в наших серцях, проявилося в нашому житті, через край перелилося в життя інших, охопило ширше й ширше, як пожежа, як зоря, що зайнялася, яка охоплює наш світ? Ми повинні ввійти в дух цього Царства, ми повинні переоцінити ті цінності, якими ми живемо разом зі світом, котрий не живе цим Царством. Поки ми разом зі світом будемо жити страхом, жадібністю, ненавистю, поки ми будемо шукати того, що нам дає радість, а не того, що іншим дає життя, доти ми неспроможні будемо будувати Боже Царство, тому що Боже Царство — це Царство Любові.

А любові в нас мало. І тоді зрозуміло, чому є такими далекими для нас якраз ті яскраві риси, котрі ми знаходимо в ранньому християнстві і які пророчо нам показують останній час очікування смерті з любов’ю, з радістю, з надією. Як апостол Павло каже: Життя для мене Христос, а смерть — надбання… Поки ми цього не в змозі сказати, ми можемо із впевненістю, із плачем зізнатися в тому, що ми ще живемо знебоженим життям, знебоженою землею, що серце наше не там, де наше майбутнє, а там, де ляжуть наші кості і де буде лише минуле.

І ще: рання Церква з такою надією, з таким прагненням чекала дня Господнього, світлого дня Його пришестя, дня останнього суду, дня останніх підсумків і останніх звершень. А ми так боязливо думаємо про цей день, ми повторюємо в наших серцях, якщо не в думках, слова піснеспівця про те, що "день Господній — пітьма і страх”. Однак чи це відкривається нам Господом, чи це дух Царства, дух дітей цього Царства? Ні! І поки ми не можемо сказати з Духом Святим і із Церквою: Так, прийди, Господи Ісусе! — ми можемо сказати з плачем душевним і з скорботою, що цінності Царства до нас ще не прийшли, ми ще чужі.

І ось цього року перед нами лежить час, ще не зачеплений, час, що перед нами розстеляється, як снігова рівнина — чиста, незаплямована. Ми можемо вступити на цю рівнину і можемо почати йти твердою стежкою віри, тобто безмежної, досконалої довіри в Бога, з надією, що все буде не по нашому, а по Божому. І з любов’ю ввійдемо в цей рік, з щирим покаянням, — а покаяння не означає лише плач за минуле; це означає — жах перед руйнуванням, яку ми вчинили в минулому, і різкий поворот обличчям до Бога, для того, щоб іти до Нього, як Петро йшов хвилями, поки він дивився тільки в лице Господнє, не звертаючи уваги на розбурхане море.

Підемо із вдячністю, але навчимося дякувати за все, тому що все нам від Бога в порятунок, все — дар: і світле, і темне, і гірке, і солодке, і скорбота, і радість. І далі йтимемо так, щоб на землі встановилося Царство Господнє, Царство любові; і першою жертвою для побудови цього Царства повинне бути моє самолюбство. Я повинен лягти кістьми на межі цього Царства, у мені мусить вмерти все те, що йому огидне, і лише тоді, коли Царство переможе серце кожного з нас, воно почне сяяти і навколо нас. Заклик Господній нещадно строгий і разом з цим дивовижно світлий. Увійдімо ж у цей Новий Рік, як Божі діти, щоб будувати Божий світ, нехай прославиться Господь, і встановиться в цьому світі, холодному, сумному, осиротілому, радість Господня. Амінь!

Митрополит Антоній Сурожський

 1967