Біблія — це дар від Бога, за який ми глибоко Йому вдячні. Ця унікальна книга виявляє нам те, про що ми ніколи не змогли б довідатися без неї. Наприклад, вона розповідає про створення зоряного неба, землі та перших чоловіка й жінки. Біблія містить надійні принципи, які допомагають вирішувати проблеми і долати тривоги. Вона пояснює, як Бог виконає свій намір і творить на землі кращі умови. Яким же прекрасним даром є Біблія!

Біблія- це велика Книга про Бога, про світ і про людину. Вона починається простими і величними словами «На початку створив Бог небо і землю» (Бут. 1.1). І земля, і небо, і людина на землі були такі досконалі, так дивно злагоджені і прекрасні, що Сам Бог «побачив ... що це добре» (Бут.1.25). «Добре»- значить, що все в світі гармонійно і злагоджено, без вад і недоліків. Якщо Біблія пише, що людина була створена, словами Біблії «добре», це означає, що людина була безсмертною, бо нічого «доброго» в смерті і в хворобах, що її породжує - немає. Бог смерті не створив, і хто уважно читає Біблію знає, що смерть стала наслідком того, що людина, яка створена вільною, сама же вільно і вибрала її. Вибрала смерть, а не Бога і життя.

Чоловік, який створений за образом і подобою Божою, повинен був реалізувати в собі самому гармонійну єдність світу, тобто в його природі повинні були б співіснувати Божественне, небесне і земне. Цілісно і несуперечливо з'єднувалися в людській особистості дух, душа і тіло. При цьому Божий задум встановив, що дух повинен був керувати душею, душа - тілом, а всім цим гармонійним людським організмом, всім єством людини мав би керувати Сам Бог.

Гріхопадіння людини зруйнувало гармонійну світобудову. Дивовижне творіння Боже - світ матеріальний і світ духовний, «земля і небо», за визначенням Біблії, - втратило упорядкованість і цілісність. Вражена гріхом людина втратила гармонійну цілісність своєї істоти, і тепер вже не дух панує в ній, але тлінне тіло. Тепер те, що колись було цілісним, розпалося, «одержуючи в собi самих належну вiдплату, відповідну їхньому обману» (Рим.1.27).

Подумаємо тепер, про що ми просимо, коли молимося про здоров'я? Найчастіше про те, щоб не боліло, найчастіше про те, щоб не було страшно, коли уявляєш собі тяжкі наслідки хвороби. Тобто ми хочемо, щоб Бог усунув симптоми, а не вилікував хворобу. Можна, звичайно, коли трохи захворів зуб, ковтати день за днем ​​знеболюючі таблетки, таким чином відтягуючи візит до жахливого зубного лікаря. Але ми всі знаємо, до чого таке «лікування» призводить: рано чи пізно зуб неодмінно згниє.

Точно так само йде справа і з духовними хворобами. Адже коли ми говоримо: «Господи, зціли мене», - коли ми вимовляємо це саме слово «зціли», ми насправді просимо зробити нас не просто вільними від якогось конкретної хвороби. Ми просимо зробити нас «цілими», «цільними», тобто такими, якими колись, до гріхопадіння, були наші прабатьки Адам і Єва. Іншими словами, ми просимо про цнотливість, ми шукаємо покаяння, ми сподіваємося на таку зміну нашої природи, що не залишиться в ній місця смутку, скорботи, хвороби і смерті. Тому що, якщо і варто просити про щось, то, звичайно, не про тимчасове, моментальне, яке все одно зникне; просити варто про вічне, про те, що назавжди. Ось ми і просимо Бога про зцілення, про повернення втраченої цілісності нашої природи.

Найдивніше ж полягає в тому, що Бог не тільки чує всі наші тихі прохання, а й завжди виконує їх. І при цьому Він, як справжній лікар, не обманює нас усуненням симптомів хвороби, Він зцілює саму хворобу. Бог зцілює наше тіло і нашу душу, Він знову і знову намагається повернути нам цнотливість, зробити нас цілісними, тобто безгрішними, святими. Для цього ми повинні йти дорогою покаяння, очищення душі від всякого гріха.

В одному невеликому місті жила жінка, колишній директор магазину. Одного разу вона тяжко захворіла, стала самотня та нікому не потрібна – весь світ для неї обмежився хворобою.

 Змучившись від безрезультатного лікування, жінка вирішила, за порадою знайомих, поїхати у відомий монастир, який славився тим, що у ньому, по милості Божій, отримували зцілення від безлічі хвороб.

 Два дні, вважаючи такий термін достатнім, жінка прожила у монастирі, але так і не одужала: начебто робила все як треба: і сповідалася, і причастилася, і до старця за порадою сходила, а зцілення так і не настало...

 Жінку це не засмутило, тільки привело у подив: «Як же так? Всі зцілюються, і я хочу! Я що – гірше за інших?! Поїду до іншого монастиря. Видно цей «слабкий» – не зробив мене здоровою». Після першого монастиря був інший, потім третій, четвертий, а довгоочікуваного одужання не було між ними.

 Як і у перший раз, жінка не засмутилася, їй до того моменту вже сказали, що є й інші засоби для отримання бажаного.

 Повертаючись після відвідування четвертого монастиря, вона вирішила заїхати скупатися у Святому джерелі та прикластися до чудотворної ікони. Але щоб вона не робила, все залишалося, як і раніше.

 Ось і настав відчай: «Більше нікуди їхати, нікуди йти. Залишилася я одна зі своєю хворобою. Нічого не залишається, як лягти та чекати смерті».

 Не встигла вона про це подумати, як з'явився Ангел.

 «Ти правильно зробила, що їздила у монастирі, поринала у джерела, сповідалася, причащалася, – сказав Ангел, – але ти не до кінця зрозуміла кінцеву мету всього цього. Адже хвороби тіла нероздільні з хворобою душі! Твоя недуга – це для тебе можливість відволіктися від мирських турбот, осмислити своє життя, подумати про Бога, про спасіння своєї душі. Тому Господь зачекав з твоїм зціленням, давши тобі можливість щиро покаятися, очистити свою душу від злості, заздрості, образ».

 Після розмови з Ангелом, жінка твердо вирішила терпіти скорботи до тих пір, поки не очистить своє серце від гніву, дратівливості, злості, заздрості та інших пристрастей.

 Як тільки Господь побачив намір жінки змінитися, у той же час дарував їй зцілення від недуги, що мучила її!

Тому, коли Бог-Цілитель входить в наше грішне життя Він закликає нас до покаяння, до очищення, до Життя Вічного, ми, подібно до біснуватого жителя Гадаринської країни, плачем у відповідь: «... Що до мене Тобі, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? благаю Тебе, не муч мене»(Лк.8.28). Бо покаянне життя, життя церковне - болісне для нас. Тому часом людині тяжко молитися, а легше передати комусь на свічки, передати карточку; не каятися на сповіді, а оправдовувати себе,не стояти на Богослужінні, як на Страшному Суді, а тільки бути присутнім в храмі:прийшов, відмітився - і добре.

Жителі гадаринські, такі ж біснуваті, як і їх буйний родич, - тільки біснування їх було тихе, непомітне, зовнішнім чином ніяк не проявлялося, а отже, тим більш небезпечне, - тому-то і жахнулися перед видовищем зцілення, що зрозуміли, чого від них хоче Христос. Як і від нас грішних, Христос хоче від них тільки одного: щоб вони залишили свої гріховні прихильності, залишили, відкинули свої пристрасті, ім'я яким легіон. Адже, якщо вдуматися, що таке біснування, то це одержимість пристрастями і прихильностями життєвими, які не дозволяють відірватися від телевізора, щоб прочитати молитовне правило, які змушують, втративши людську подобу, "хворіти" на стадіоні або кричати на своїх домашніх, відстоюючи свою гордовиту правоту? Так що зовсім не обов'язково жити голим в печері, щоб вважатися біснуватим. Можна і в затишній квартирі до такої міри забути про своє вічне призначення, що навіть таке просте і неважке обмеження, як піст в середу і п'ятницю, сприймати як тяжкі кайдани, і розривати їх з рішучою люттю.

Дай же, Господи, і нам помолитися один раз не просто про здоров'я, але про зцілення. Дай, Господи, і нам одного разу сісти біля ніг Твоїх, одягненими і в здоровому глузді.